Кожен із нас чув, як таємничо шепотить трава, як сюрчать коники. Кожен чув, як ніжно співає іволга, як кує зозуля. Саме про це вірші відомого українського поета Дмитра Павличка.

Ще хлопцем майбутній поет милувався краєвидами рідного села, в якому мальовничо розкидані білі хатки, оточені рясними садками.

Там я знаю кожну стежку,

Кожен камінець.

Там узяв я пісню в серце

Із людських сердець.

У своїй творчості Д. Павличко часто звертається теми Батьківщини, до теми рідної землі.

Вірш «У дитячому серці жила Україна» починається споминами поета про веселі і сумні пісні матері.

У дитячому серці жила Україна

Материнські веселі і журні пісні.

Д. Павличко вчився в польській школі, де суворо заборонялося спілкування українською мовою. Тому поетові багато разів доводилося за рідну мову «ставати на коліна».

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Але поет не відмовився від рідної мови, якими б покараннями не загрожували йому.

Коли від злиденного життя померла мати поета, він не вважав себе сиротою, бо відчував підтримку рідної України, яку щиро любив.

Та не був ні хвилини в житті сиротою,

Бо вела мене далі Вкраїна моя!

Поезія Дмитра Павличка вчить любити Україну так, як любив її сам поет — палко і щиро.

Хочеться зразу сказати, що батьки — це ті люди, яким я завдячую своїм життям. Батьки знаходяться поруч усе життя, вони переживають зі мною усі мої негаразди, вони годують і одягають мене, вони завжди ладні прийти мені на допомогу. І тому батьків треба любити і шанувати, незважаючи на те, хто вони— освічені інтелігенти чи прості селяни. Найголовніше те, що вони мої батьки.

Вірш «Пішачок» гостро засуджує «вченого» сина, якому соромно йти поруч зі своєю матір'ю лише тому, що вона проста селянка. Він соромиться визнати, що жінка з обличчям, вкритим зморшками, та чорними, потрісканими руками є його мати. Син гарно одягнений, працює у міністерстві, але йому навіть не спадає на думку, що всього цього він досяг завдяки своїй матері, яка народила та вигодувала його.

Але син вважає, що він вищий за свою матір, бо вона йде в куфайці та хустині. Такий син не годен називатися людиною, бо він не шанує свою мати, а це найстрашніше. Саме це засуджує поезія «Пішачок» яка належить перу Дмитра Павличка.

Над гарячим степом високе небо та вогнисте літнє сонце. Розкішні квітки горять золотим вогнем. Десь недалеко садок, а в садку яблука, сливи, груші. А ще в садку дуже багато квітів. Саме це запам'ятав із дитинства поет Микола Вінграновський.

Рід поета ведеться від Дніпра-Славутича, від маленьких і великих річок, від садів у цвіту. Там коріння Миколи Вінграновського. Мабуть, тому кожний його вірш — це величальна пісня рідній землі, яка така багата й прекрасна.

Треба сказати, що війна — це явище жахливе й руйнівне. Війна приносить страждання мільйонам людей, цілим країнам, бо позбавляє людей життя.

Мені здається, що діти, які народжувалися під час війни були позбавлені дитинства. Адже їм приходилося піклуватися про своє життя, про своїх менших братиків та сестричок, допомагати батькам. Саме в такій ситуації опинився головний герой оповідання «Первінка». Хлопчик розуміє усю відповідальність, яка покладена на нього, коли він йде у місто купувати корову. Він знає, що вдома його чекає хвора мати та голодні братики та сестрички. Автор описує, як хлопчик ішов вночі додому, як піклувався про Первінку і боявся загубити її.

Поезія Платона Воронька — одна з найщиріших у сучасній українській літературі. Його вірші надихають на добрі справи, готують до натхненної праці на славу Батьківщини, а також вчать любити і поважати своїх батьків.

У вірші «Школа батьків» П. Воронько звертається до своїх батьків зі словами щирої подяки:

Привчав мене батько трудитись до поту,

А мати — любити пісні.

Спасибі вам, рідні, за щиру турботу,

Наука згодилась мені.

Саме мати й батько навчили його працювати і прищепили ніжну любов до рідної пісні.

В останніх рядках поет звертається до своїх друзів, «розумних батьків і братів», і радить їм перш за все виховувати в молодого покоління любов до праці, до рідної пісні, до рідної землі:

Привчайте дітей працювати й співати,

Бо їм наше завтра нести.

Багато часу минуло з тої пори, як закінчилася війна. Але чутливу душу Платона Воронька ще хвилюють жахливі спомини. Поет знову звертається до тих кривавих днів і ночей.

У поезії «Люблю я ліс» П. Воронько згадує, як цей «дрімотний ліс» приніс партизанові «жаданий захист і спочинок». У цьому лісі кожне дерево є свідком героїчного подвигу партизанів.

У вірші Воронька виникає мотив зв'язку між воєнними та мирними часами, між поколіннями:

Оці незаймані ліси,

Красу новій землі нестимуть

У вік найвищої краси,

У вік без воєн,

Без крові,

Сліз.

На думку поета, мир настає для того, щоб продовжуватись вічно. Війна не повинна більше порушувати гармонію всесвіту.

У поезії «Пахне хліб» виражено ставлення автора до хліба. Справді, коли я починаю замислюватися над тим, який шлях проходить буханець хліба, перш ніж потрапити на наш стіл у такому вигляді, мимоволі проймаюся повагою до нього і до тих, чия праця залишитися в ньому. Адже ж треба спочатку засіяти поле пшеницею, потім сумлінно доглядати його, а коли пшениця зійде, треба пожати її й обробити. Потім хліб випікається і лише тоді потрапляє у наші домівки. Ось чому хліб треба поважати і ставитися до нього дбайливо. Він містить в собі працю багатьох людей, працю сонця, яке віддає своє тепло, і землі, яка віддає свої соки для того, щоб пшениця була добра. Без хліба життя людини неможливе. Отже, хліб відіграє дуже важливу роль у житті людини.

Твір Платона Воронька навчає нас правильному ставленню до хліба, а значить до праці, до життя взагалі. Дійсно, хліб і все з ним пов'язане дуже тісно переплетене з такими поняттями, як працелюбність, віра в Бога, почуття національної гідності тощо. Пам'ятаймо ж про це завжди!

«Мисливські усмішки» — одна з найвідоміших збірок Остапа Вишні. І дорослі, і діти з задоволенням читають ці гуморески. Герої «Мисливських усмішок» чудово розбираються в тонкощах мисливської справи, а звички звірів і птахів знають краще за власні. Ми щиро сміємося над пригодами дуже благородних, але вельми безталанних мисливців, бо найкраще в них виходить невинна мисливська брехня. Вони стріляють дуже влучно, але чомусь замість впольованої дикої качки дружина ставить на стіл качку, придбану на базарі. Є про що згадувати цим чудовим мисливцям. Вони наполягають, що все розказане — достовірний факт.

Дехто втримається від того, щоб назвати мисливців Остапа Вишні брехунами, і скаже, що вони просто дещо перебільшують. Самі смішніші епізоди пов'язані саме з такими перебільшеннями. Наприклад, герой оповідання «Відкриття охоти» мав мисливського собаку.

Остап Вишня народився другим у сім'ї, де було сімнадцятеро дітей. Тому він був добре обізнаний з життям багатодітної родини. Про це він пише в творі"Перший диктант". В сім"ї всього дванадцятеро дітей. В селі, де вони жили не було школи. А батькам дуже кортіло, щоб їх діти вивчились читати й писати. До села, де була школа, «десятки кілометрів туди й сюди». А ще більшим лихом були чоботи, бо не було їх і не було на що купити. І двоє старших дітей, яким вже настав час ходити до школи, ходили по черзі, через день, у чоботах, перероблених з бабусиних. Учителька, до якої діти ходили, була дуже старенька і дуже добра. Звали її Марія Андріївна. Її дуже любили всі учні.