В одній з найкращих своїх поезій Василь Симоненко запитує читача: «Ти знаєш, що ти людина?» На перший погляд, це питання видається риторичним, але це тільки на перший погляд. Звісно, всі ми люди, але мало хто з нас може дати хоча б приблизне визначення цьому поняттю, можна навіть сказати, — цій філософській категорії... Що значить бути людиною? Що для цього треба робити, чого прагнути? Я думаю, кожен повинен намагатися відповісти на це питання хоча б для себе: це допомагає визначити свої життєві орієнтири, розібратися у своїх же власних поглядах на світ та на себе.
Цікаво простежити, як змінювався погляд на людину, її життєву місію і місце у всесвіті протягом сторіч. Згадаймо фаталізм давніх греків та римлян: вони вірили, що життям людей повністю керують боги, все визначаючи наперед.
Знайомлячись із головним героєм оповідання, Федьком, ми спочатку ставимося до нього дещо насторожено. Адже він був справжнім зірвиголовою. Ніколи не давав своїм одноліткам спокійно гратися, завжди дражнив їх, забирав іграшки, навіть доводив до сліз. J за це від своїх батьків отримував доброї прочуханки. Мене ж вражає мужність і чесність Федька. Навіть коли його били, він ніколи не кричав і не плакав, завжди казав правду, якою б вона не була. За не батько майже не гнівався на халамидника. Навіть давав йому 2—3 копійки.
Толя зовсім не такий, як Федько. Це ніжний та смирненький хлопчик, який намагається бути схожим на Федька. Але це йому не вдається, і він виглядає жалюгідним і смішним.
Запорозька Січ — один із світових феноменів, над яким замислювались, який намагалися розгадати багато поколінь дослідників.
Козаків Січі називали у народі "святими лицарями", їх оспівали у думах, піснях та легендах. Звитяжні запорожці стали героями безлічі літературних і мистецьких творів. Вельми пишався приналежністю до козацтва Тарас Григорович Шевченко. Саме тому він так натхненно оспівав славнозвісне лицарство у своїх творах, 1 не дивно, що образ козака є одним із основних у його поетичному доробку. Уже в ранній період творчості Кобзаря постать козака-лицаря, захисника народу, його волі та православної віри є своєрідною тугою поета за минулим. Підтвердженням того є поезія "Тарасова ніч". В основу твору покладено події 1630 року, коли відбувся бій козаків проти військ польського гетьмана С.Конецьпольського під Переяславом.
Книга вчить, як на світі жити.
Народна мудрість
У ранньому дитинстві ми вперше знайомимося з книгою. Перші казки, вірші, оповідання нам читають батьки. А потім ми й самі навчаємося розуміти друковане слово.
Книга з'явилася тому, що люди завжди прагнули зберегти і передати для нащадків свою мудрість, знання, красу художнього слова. З історії знаємо, що спочатку писали на глиняних табличках, папірусі, пергаменті. Лише згодом винайшли папір і почали друкувати книги.
Леся Українка — мужня, волелюбна людина, яка завжди вірила в перемогу робітничого класу над експлуататорами. Вона любила сій народ і високо цінувала його прагнення бути незалежним. З цією темою в поемі тісно пов'язана проблема ролі поета в житті народу. Народній співець живе серед людей, він знайшов собі вірних друзів та однодумців. Його пісні висловлювали думки і почуття трудящих, ті їх підхоплювали і розносили по світу. Пісні співця-поета стали великою силою. Вони допомагали людям у боротьбі, звеселяли їхнє життя. Пісня його надихала повстанців, а викривала панівний клас.
Так пісня поета із «Давньої казки» стала гнівним засобом проти графа Бертольда і його помічників.
Творчість М. Д. Сервантеса є вершиною класичної літератури золотого століття. У творах письменника з великою силою виражені найважливіші гуманістичні ідеї тієї епохи. В той же час творчість Сервантеса точно і повно відображає кризу суспільства, яку Іспанія переживала у другій половині XVI століття, а також суперечливість свідомості найбільш передових людей того часу.
У романі М. Д. Сервантеса «Хитрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», який став підсумком творчих і життєвих думок письменника, знайшли відображення об’єктивні оцінки людських відносин і людських якостей. Свій твір Сервантес задумував як пародію на відірвані від життя лицарські романи того часу. У ньому автор парадував лицарські звичаї та традиції.
Чарують і захоплюють поезії видатного українського поета Максима Тадейовича Рильського. На мою думку, найголовніше місце в його багатогранній творчості посідає тема людини і природи. У кожному рядку ніби відбувається їх єднання. Автор доводить, що людина і природа нероздільні.
У роздумах про життя поет доходить висновку, що людина не може існувати без природи, особливо наголошує на людському відчутті краси.
В одному з віршів М. Рильський зображає дівчат, які працюють на винограднику і співають народну пісню "На городі верба рясна..."
Україно! Якою сумною й трагічною була твоя доля! Єдина на світі країна, народ якої тривалий час був позбавлений власної історії, не мав своєї держави. Хто тільки не топтав Україну! Віддавали її на поталу і Литві, і Польщі, і Австрії, і Московщині. Віками терзали співучу душу України, виймали з неї серце, втоптували в гній людську мову, виганяли з рідної хати. Кидали до в'язниць наймудріших синів і дочок. Серед них був і наш Великий Кобзар, наш батько Тарас Шевченко. За Україну, за її волю десять років карався він на засланні, але не каявся.
Без минулого немає майбутнього. Минуле сховане в глибині нашої пам'яті, воно з нами, нікуди не поділось. Оглянешся, придивишся і бачиш, що ця подія вже відбулась і минула. "Хороша наука історія, от тільки учні в ній погані", — жартують історики. Все нові і нові покоління людей повторюють помилки своїх предків, йдуть по зачарованому колу, хоча й намагаються це коло розірвати. На чому тримається людський рід? Це питання не давало спокою українським письменникам двадцятих років. Жорстока громадянська війна переорала плугом ненависті і насильства Україну. Боліло на душі і у Юрія Яновського. Темі громадянської війни він присвятив кілька творів, найвизначніший з яких — роман "Вершники".
Нещодавно ми читали оповідання «Федько-халамидник», яке написав Володимир Винниченко. Цей твір, а особливо його фінал, справив на мене велике враження.
Володимир Винниченко розповідає про двох хлопчиків — Федька, сина бідного робітника, і Толю, дитину заможних батьків.
Федько-халамидник був дуже чесним і ніколи не брехав. Вадою хлопчика було те, що він заважав іншим дітям спокійно гратися, зчиняв бійки, робив шкоду сусідам. Проте Федько заслужив повагу однолітків, бо був справжнім другом і ніколи не видавав товаришів. Толя був делікатний, ніжний, сумирний. Він завжди був охайний, причепурений, а у двір виходив боязко й поводився тихо.