Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикрива ли цю трагiчну сторiнку людської пам'ятi. Та чи можна таке приховувати? Не недорiд з'їдав людей, а тоталiтарна сталiнська система. Настав час - i вiдверто заговорили. Чи не найвiдвертiше, не найвичерпнiше розповiв нам про голодомор невiдомий донедавна Василь Барка - наш український письменник з дiаспори. Переживши цю трагедiю, вiн мав повне моральне право бути суддею, але В. Барка вiдвiв собi iншу роль: "Свiдок для суду - розповiдати, що сталось у життi". 25 рокiв вiн виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Та час все ж настав - i 1961 року з'явився високохудожнiй правдивий твiр про голод "Жовтий князь".
Заповітна життєва мета кожної людини — ідеал, якому підпорядковується все її життя. Свій ідеал Франко вклав у слова головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича: «...Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками...».
Чи не тому, коли читаєш цю повість, весь час відчуваєш за молодим юристом Рафаловичем постать самого Франка з його прагненням до культурного, політичного і соціального звільнення народу? В його уста письменник часто вкладає власне розуміння багатьох речей: «Політика — то не балаканина на празниках та соборчинах!
У нас не було ні правди, ні волі, у нас одбирали віру. Багато українських письменників, справжніх синів свого народу, зазнали переслідувань, морального терору і політичних репресій у роки комуністичної сваволі. І тільки коли вони опинилися далеко від Радянської імперії, вони змогли розповісти нам правду.
Іванові Багряному довелося пройти через усі пекельні кола, які влаштувала радянська влада «своєму» народові. Уперше його заарештували в Харкові 1932 року, звинувативши в українському націоналізмі. Під час слідства його запитали: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» «Я б розстріляв,— відповів Багряний. — Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або відпустіть, або розстріляйте».
Борис Грінченко належить до тих діячів культури, що підносили роль освіти. Перебуваючи в жорстоких умовах дійсності XIX століття, він на мізерні кошти брався видавати книжки для народного читання. Склавши іспит на народного вчителя, деякий час викладав у селах Харківщини. Але дійсність безжально топтала всі його поривання: одні школи земство закривало, бо вони були непридатні для занять, з інших його звільняли через доноси. У темряві пригнобленого життя добре слово лякало прислужників царату. Тому і не зміг Грінченко працювати вчителем.
Коли ми читаємо оповідання письменника про сільську школу, то переконуємось, що влада не була зацікавлена дати народу освіту.
Твір «Історія Русів» був уперше опублікований у 1846 році. Його невідомий автор осмислює історію українського народу з часів сивої давнини і до 1769 року. Події описані у хронологічній послідовності. Спочатку і втор розповідає про походження східних слов'ян. Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В «Історії Русів» відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз'єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав'язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Справжньою перлиною української літератури стала повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря». Вільно й невимушено, сторінка за сторінкою розгортається життєва одіссея українського селянина-кріпака.
Втікши від кріпацького ярма в далекі степи Чорномор'я, Микола вступає в нові соціальні конфлікти — з капіталістами-підприємцями, царським судом і поліцією, зрештою, з новим лихом пореформеного ладу.
За композицією «Микола Джеря» — характерна для письменника повість-хроніка, послідовний життєпис героя, побудований так, що перед читачем постає вся динаміка соціальних взаємин і психологічна еволюція головного персонажа.