Микола Вінграновський народився в місті Первомайську на Миколаївщині в селянській родині. І з дитинства відчував сильний зв'язок з оточуючей його красою природи. Багато письменників оспівують свій рідний край, виражають свою любов до нього, захоплюються його неповторністю. Одним з таких письменників є Микола Вінграновський. У поезії «Грім» яскраво відтворена картина літної грози. Зазвичай грім лякає людей, але у цьому вірші грім показаний добрим дідусем, що допомагає дітям зібрати врожай обтрусити гілки слив, груш:
І натрусив зі сливи слив,
Щоб легше було сливі.
Материні очі... Мамині завжди натружені руки, які пестять, зігрівають, дарують спокій.
У кожної людини вони назавжди вкарбовуються в пам'ять. Доброта, людяність, чуйність серед нашого такого жорстокого і немилосердного віку. Все це — мати, материнство. Отже, і колискова пісня. Без отих ніжних, чаруючих колискових не має дитинства. Це вони — оті перші пісні над колискою вчать нас добра, вчать відчувати багатоголосся життя, вчать любити і ненавидіти. Вони супроводжують нас у широке життя. З тих перших маминих пісень беруть початок наші тривоги і сподівання, турботи і радощі, смуток і веселість.
У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Пігмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з'явилося оповідання «Білий кінь Шептало». Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження — оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.
Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе.
Кінець вісімнадцятого століття... Важкі часи настали в Україні по скасуванні Січі. Часи неволі. І саме в цей час І.Котляревський написав "Енеїду". Ні грецькі імена героїв поеми, ні те, що Січ названа Троєю, не ввело читачів в оману — всі розуміли, про що і про кого йдеться. І. Котляревський переніс події в національне оточення і зробив зі своєї поеми енциклопедію життя народу України XVII-XVIII століть.,]»сі дійові особи — від богів до троянців — одягнені в український одяг. Одяг богів відрізняється багатством. Коли Венера іде до Зевса, вона "взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий". Не гірш і сама Дідона, яка "взяла кораблик бархатовий", наділа "спідницю і корсет шовковий", взула "червоні чобітки", не забула запаску й навіть "з вибійки платок". На цих прикладах показаний одяг жінок козацької старшини.
Народна пісня — нев'януча окраса духовності. Увесь вік людський супроводжується піснями. До них зверталися в будень і свято, в горі і радості, колективно і поодинці. Адже пісня, як сказав Михайло Шевченко, укладач збірки «Найкращі пісні України», має те велике, єдине, що не вмирає, що гукає, об'єднує, проймає жагучим почуттям духовності.
Доля української пісні сумна і героїчна. Багато трагічного було в житті народу: монголо-татарське іго, голод, розруха, страшна руїна, — а пісня вистояла, не вмерла.
Театр... В Україні завжди любили веселі, жартівливі сцени з народного життя. Вертеп, інтермедії на побутові теми були оригінальними першими виставами. «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка — це вершини драматургії першої половини XIX століття. Друга половина XIX століття була більш плідна на театральні вистави і драматургів, бо вже існували не лише аматорські гуртки, а з'явились і професійні театри. М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий — корифеї української драматургії того часу.
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...
Т. Шевченко
Джерела свідчать, що ще за часів Київської Русі існували народні співці, які виконували твори на історичні теми, а пізніше їх прямі спадкоємці - кобзарі. Микола Васильович Гоголь вважав їх за охоронців бойової слави України.
Минали роки, сторіччя, а українська історична пісня жила, розвивалася, передавалася з покоління у покоління. Чому ж не вмирають народні історичні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе сам народ, його мудрість, його джерельна совість. У народних піснях сяє мудрість і безстрашність, доблесть, лицарські подвиги захисників Вітчизни - українських козаків, які, не шкодуючи свого життя, відстоювали волю і незалежність нашого народу, Батьківщини.
Ім'я української письменниці Лесі Українки широко відомо не лише в Україні, але й далеко за її межами. Поетеса, прозаїк, драматург, критик і публіцист, вона створила художні полотна такої ідейної естетичної сили і краси, такого змісту й глибини, що вони з роками, з десятиліттями не старіють, а виблискують все новими й новими гранями, стають ближчими й дорожчими розумові й серцю читачів.
Леся Українка... Коли вдумається в ці слова, то постануть перед нами нечувана сила, незламана мужність, боротьба за щастя і волю. Постане сама Україна в своїй красі і величі, постане весь український народ-богатир.
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
В. Симоненко
Індивід... Особистість... Індивідуальність...
Колись російський письменник М. Горький писав: «Людина — це звучить гордо». Так, якщо людина — принципова, має свої цінності, розуміється в чеснотах, обраною стежкою по безмежних просторах землі. Тому-то земля й 4юме-режена стежками людських доль, що тягнуться до обрію й зливаються з небом. Згадаймо народу мудрість: Людина — • коваль свого щастя. Звідси — зміст життя й обрані шляхи — це результат вибору?! Вольова, цілеспрямована постать упевненою ходою йде до визначеної мети, досягає успіхів у житті, придбаває визнання — і в цьому її щастя.
У «Думі про козака Голоту» розкривається одна зі сторінок історії українського народу — боротьба проти татарських нападників. Події, які змальовані в думі, стосуються XVI—XVII століть. У ті далекі буремні часи татарські й турецькі військові загони часто нападали на українські села й міста, грабували їх, а людей забирали в полон і продавали на невільницьких ринках. Але український народ не корився жорстоким нападникам, мужньо боровся проти них. У цій звитяжній боротьбі особливо відзначилося козацтво. Як своїх вірних захисників народ оспівав козаків у багатьох думах.