Науковці, відтворюючи історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців… І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир; у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави ві« встановив пріоритет загальнослов’янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало православ’я — і вже візантійські ієрархи борються проти «бісівських танців». Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ’ям не лише в питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища. Руїна: «латинщики» й «схизматики» завзято рубають одні одних, уніатів та іудеїв.

Однією з найболючіших і найактуальніших проблем для сучасної України є проблема еміграції її громадян до інших країн. Зрозуміло, що емігрувати за межі рідної країни змушені люди, що з різних причин не можуть повноцінно жити на її теренах. Як правило, це причини економічні (тобто бажання поліпшити рівень свого життя, забезпечити особистий добробут, а відповідно, і гідне існування) або ідеологічні (неможливість жити в країні, політичні, соціальні або моральні закони якої суперечать особистим інтересам громадянина і зумовлюють його гноблення та утиски).
Наші співвітчизники змушені були назавжди виїжджати за кордон за різних часів і з різних причин. Однак еміграція ніколи не була для них порятунком. Виїзд до чужої країни з чужою культурою і мовою є швидше трагедією для українців, які споконвіку славилися своєю прив’язаністю до рідної землі, рідної віри, рідної домівки.

Мабуть, найбільше в усій світовій літературі написано про книгу: про її значення в житті людини, про те, як її пишуть, хто пише, навіщо, і про її читачів. А скільки народ присвятив книзі теплих і вдячних слів! І чи може хтось сьогодні уявити, що книг на світі може не бути? Та, мабуть, і може якась нікчема, що знає телевізор, а то й Інтернет. То, може, й не зовсім нікчема?

Осінній ліс! Хто з нас не гуляв в осінньому лісі, не милувався красою опалого листя, золотавим килимом, що укутав землю.Саме восени в лісі все стає казковим і незвичайним. Багряне листя осики схоже на достиглі яблука, жовте листя верби — на кораблики, а листя клена — на золоті зірки. Блищить на сонці сріблисте павутиння, червоніють яскраві кетяги горобини. На лісовій галявині ще можна знайти підберезники, рожеві сироїжки, слизькі грузді, запашні рижики.

Багато чудових свят має український народ, всі вони супроводжуються красивими, сповненими таємничою силою та глибоким змістом обрядами. Але, мабуть, одним з найдивовижніших та наймістичніших є свято Івана Купала. Святкують його сьомого липня, але найголовніші події розгортаються вночі, перед цим днем. За християнським календарем свято має назву Іона Хрестителя, але для слов’янських народів воно має більш глибоке коріння.
Як відомо, наші пращури були язичниками, поклонялися багатьом богам, а серед них був і Купало — бог шлюбу та земних плодів. Його вшановували всередині літа, коли плодюча енергія Сонця та Землі досягала апогею. Саме в купальську ніч земля віддавала накопичену за весну та літо силу всьому живому, у тому числі й цілющим травам.

Кожна людина хоча б один раз у своєму житті замислювалась над тим, що для неї щастя і чи існує воно взагалі як таке. Це досить-таки непросте запитання, це одвічна тема. Ще давньогрецькі філософи намагалися пояснити це поняття, зрозуміти його сенс, вони пов'язували його зі станом урівноваженості, гармонії людської душі.

Можна з упевненістю сказати, що щастя — це насамперед особливий стан душі, який передбачає певну піднесеність настрою, радість і, звичайно ж, душевний спокій. Однак кожен із нас не повинен забувати про те, що слід вміти знаходити це щастя, намагатися побачити його в простих речах.

Чудовий світ казки... Я добре пам'ятаю, коли бабуся мене, ще зовсім маленьку, своїм лагідним голосом запрошувала до нього. І я мандрувала тим чудовим і неповторним світом. Уявляла себе на місці головного героя чи поруч із ним. Уболівала за Василису Премудру, захоплювалася красою Людмили та мужністю Руслана, а також казковим котом, що ходив по ланцюгу. І, мабуть, тому я з повагою ставлюся до чорного пустотливого бабусиного кота, вважаючи, що він із казки О. Пушкіна. І дарма, що кіт ходить зовсім не по ланцюгу, а гуляє сам по собі. А хлопчики, які мене оточують, не завжди поводяться по-лицарськи.

Кажуть, народ є живим, допоки живе його мова. «Мова — це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров — умре нація» (Ю. Дзерович). Тож від нас, нинішнього покоління молодих, залежить, чи не перерветься та золота нитка, що пов'язує покоління з поколінням. Саме від нас залежить, чи не будуть замулюватися криниці рідної мови. Хай біля наших криниць звучить інше слово — ми раді гостям, ми втамуємо їхню спрагу, адже українці — народ гостинний.

Та дбаймо про рідні криниці! Надзвичайна наша мова є таємницею. У ній усі тони й відтінки, усі переходи звуків від твердих до найніжніших, вони мелодійні, вишукані. Тому про чистоту їх треба дбати постійно.

Здавна відомо, що рідне слово, виплекане народом і родом, має таємничу здатність тримати людину в повноті її історичного й духовного буття.

Мати, матінко, матуся — ці слова знайомі мені із самого дитинства. Від них віє спокоєм, теплом, добротою… З перших кроків життя мене оточувала материнська любов та ласка. Перші вірші та’ байки Глібова читала мені матуся, вона повела мене у дитячий садочок, а потім у перший клас. Так почалося моє навчання. Мати завжди була зі мною поруч: і в радощах, і в труднощах.
Хто, як не мати, оберігає нашу родину від злих вітрів і лихоліття; дає нам мудру пораду у нашому складному житті; захищає нас від невірного кроку? А так легко помилитися і піти не тою стежкою, а ще й гірше зламатися і перекреслити усі матусині мрії.

У листопаді 2008 року Україна відзначатиме сімдесят п’яту річницю національної трагедії – голодомору. Цинічний злочин, скоєний більшовицькою владою за сталінського режиму в 1932-1933 роках, – не єдина спроба позбавити українську національну спільноту права на існування, проте чи не найжахливіша. Страшна моровиця лише за один рік забрала життя мільйонів людей, фактично зруйнувала сільське господарство на українських землях, а головне – позбавила українців впевненості у майбутньому й нав’язала їм почуття страху перед «одвічними муками ».
Протягом тривалого часу говорити про події тих років в Україні було заборонено, саме тому сьогодні не всі готові визнати їх спланованою акцією, спрямованою проти народу, що не приймав більшовицьких ідеалів і вважався, за висловом Й. Сталіна, «найненадійнішою ланкою комуністичного режиму».