Яка ж все-таки незбагненна річ — життя. Скільки дивовижних зустрічей та фантастичних відкриттів готує воно для нас саме в той час, коли найменше на них очікуємо. У цьому я ще раз переконалася, коли на вихідні поїхала до бабусі у село. День як день. Пізня осінь. Роботи особливої по господарству немає: врожай зібрано. За вікном плаче дощ, рвучкий вітер силиться зірвати з дерева останнє листя. Сиджу у "Контакті"...
До кімнати заходить бабуся: "Я тут до приятельки зібралася. Занедужала вона, серце прихопило. Треба б провідати. Ходімо зі мною. І мені веселіше буде, і тобі розвага". "Яка вже там мені розвага", — думаю. Проте збираюся, щоб не засмутити бабусю.
Микола Петрович Кримов - росіянин художник-пейзажист. Його зачаровувала непомітна краса рідної російської природи. Особливо він любив сніг, мороз, спокійну величавість зими. Хоча картина називається "Зимовий вечір", але вона дуже світла, видимо, вечір тільки починається. Напевно, тому небо, що займає більшу частину картини, яскраво-зеленого кольору. Погодитеся, зелений захід доводиться побачити нечасто. А найбільше на картині снігу. Схоже, що зима дуже сніжна й замети високі. Дивно, які кольори використовує художник, щоб зобразити білий сніг. Це й сірий, і синій, і голубой, і білі-білу-біле-біла-чисто^-білий на дахах. Ці різні кольори передають відчуття морозу, холоду й чистоти снігу, що вкриває всю землю.
Картина Кримова "Зимовий вечір" - це пейзаж, але на ньому не просто зображена природа й гарний вид. Це пейзаж із присутністю людей, їхніх жител, а тому від нього віє особливим теплом. На середньому плані ми бачимо тонку стежку, протоптану в заметах, по якому йде низка людей.
«До нас у школу їде цирк!» — оголосила вчителька. «А що, і звірів привезуть?» — запитав хтось із дівчаток. «Ні, звірів не буде, — посміхнулася Ольга Іванівна. — Будуть акробати, клоун і навіть фокусник». Ми з нетерпінням чекали виступу циркових артистів, адже всі — і дорослі, і діти — люблять цирк. Нам дуже сподобалися жонглери й акробати. А клоун, як нам здалося, був не в настрої. Склалося враження, начебто в нього болить зуб. Але все рівно, ми аплодували від душі.
Молодість — прекрасна пора в житті людини. Негаразди сприймаються легко, дорослі проблеми ще не хвилюють, бо вирішують їх саме батьки. Помилки можна виправити, бо попереду — ціле життя.
Отже, молодість — безтурботна пора? Категорично не погоджуюсь з цією думкою. Молодість — це своєрідний трампліну майбутнє. Яким ти себе підготуєш до дорослого життя? Добре, якщо молода людина не забуває про навчання, постійний розвиток, цікаві розваги. Бо вона дійсно отримує насолоду від життя. Якщо проводить час із користю для здоров'я, займається спортом, то збереже силу та енергію до глибокої старості.
Що таке сімейна реліквія? Це річ, свято збережена як пам'ять про минуле. Такою реліквією став для нашої родини звичайний учнівський альбом для малювання. Тільки в ньому замість малюнків були записані спогади татових і маминих батьків — моїх дідусів і бабусь — про наших дідів-прадідів. Вийшла рукописна історія роду. Виявилося, що в нашому роді був візкових справ майстер.
Харків, я люблю тебе! Люблю, люблю! За що? Я не знаю... Напевно, за те, що ти є. Це так добре — те, що ти є. Зі своїми батьками я об'їздила пів-України. Мені сподобалися Київ, Львів, Дніпропетровськ... А тебе я просто люблю. Адже ти моє рідне місто! Хіба може бути в людини два рідних міста? Або три? Ні. Воно може бути тільки одне. І для мене це ти. Що ти кажеш? Ти не ідеальне? А яке ідеальне? І яка різниця, ідеальне ти чи ні? Ти просто моє місто.
Багато років тому англійський філософ Джон Локк, говорячи про почуття міри, прищеплене ще з дитинства, твердив, що в погано вихованої людини сміливість обертається грубістю, простота — неотесаністю, добродушність — улесливістю.
Ввічливість — найголовніша складова нашого життя. Це основа, на якій будується майже все: стосунки між людьми, їх ставлення до тебе. Ти живеш серед людей. Придивися уважно, що відбувається навколо тебе: усі навколо працюють, відпочивають, досягають мети.
Одні не знають, для чого живуть, інші все роблять в ім’я благородної мети. Люди виражають себе. Кожен виражає себе по-своєму: у своїх переконаннях, у відчутті добра і зла, радості і смутку. Для того, щоб бути ввічливим, треба вміти вислухати співбесідника.
Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов’ю… У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого. У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі? Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника… Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все Думати і піклуватися про свій народ?
Кожна людина на землі прагне, щоб її сім’я мала гарне життя, щоб у родині був мир, спокій та злагода. А для цього, на мою думку, треба, щоб кожен член родини усвідомлював свої обов’язки перед близькими та намагався старанно їх виконувати.
У нашому домі я маю декілька таких обов’язків.
Я допомагаю своїм батькам у догляді за моїм молодшим братиком Миколою. Йому чотири роки. Я граюся з ним, читаю йому книжки. Вранці допомагаю мамі збирати його до дитячого садка, а інколи ввечері забираю його звідти.