Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?

Улітку, коли настають шкільні канікули, я завжди кудись їду: чи в село до родичів, чи з батьками на море, одного разу їздив до Москви на цілих три тижні. Завжди повертаюся в чудовому настрої, завжди вражень і спогадів так багато, що я півроку ділюся ними з друзями.

Але в мене є мрія: я часто бачу уві сні, що я в Італії. Навіть не в Італії, а у Венеції. Я подивився кілька фільмів, де показували це місто на воді, де вулицями (які ж вони вулиці?) не ходять або їздять у звичайному транспорті, а плавають у спеціальних човнах — гондолах.

Кожен, хто народжується, претендує на щасливу долю. Але чому одні її мають, а інших вона вперто обминає? Що таке щастя? Як його знайти? «Більшість людей щасливі настільки, наскільки вони вирішили бути щасливими» (А. Лінкольн). Поглядів на це багато, та врешті кожен це з'ясовує сам для себе.

Кажуть: «Щасливими не народжуються, ними стають». І вирішальну роль у цьому відіграє сім'я. Народна мудрість стверджує: «З родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі», «Де в сім'ї лад, там без вад», «В сім'ї наймолодше — найсолодше», «Сім'я без Бога — убога», «Сім'я — не церква, а люди — не ангели, усяко буває».

Минулися часи нищення української культури та її духовності — віри, відходять у небуття комуністичні ідеологи, що всю націю хотіли зробити атеїстами, зникли в небуття палкі прихильники хутірської культури, а відтак і обмеженого мислення. Нині ми впевненим кроком простуємо до цивілізованого європейського світу, більш відкритим поглядом дивимося довкола й помічаємо, що всі ми найперше — люди, і оточують нас теж люди, які інколи розмовляють не твоєю мовою, сповідують не твою релігію, але з повагою ставляться до тебе й не перешкоджають тобі розмовляти рідною мовою, сповідувати свою релігію. Це є ознака цивілізованого світу. Але ці ознаки мають бути і в рідній хаті (в Україні).

Улітку мене часто будив дріб дятла. Я вставав, підходив до вікна і прислухався, звідкіля доноситься переривчастий дріб. Побачити дятла було не так-то просто. Біля нашого будинку багато різних дерев. Тут і тополі, і клени, а просто напроти вікна моєї кімнати — стара береза. Вона досить висока, з товстим стовбуром. Дятел міг бути і на березі, а міг — і на сусіднім дереві. Дятли в наших краях не дивина. Особливо багато великих строкатих дятлів. У них міцний дзьоб, твердий хвіст, червонуваті груди.

Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.

Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся.

Духовний світ людини. Він глибокий, багатогранний, не пізнаний до кінця. Чим він багатший, тим цікавіша людина, тим змістовніше й прекрасніше її життя.
На сторожі нашої духовності, нашої душевної чистоти стоять вічні обереги, про які народ говорить, це загальнолюдські цінності. Мами на колискова, молитва до Бога, батьківське благословення, родинне вогнище — такий далеко не повний перелік тих скарбів, які очищають і ошляхетнюють нашу душу, оберігають її від скверни й прагматизму, користолюбства, зрадливості…
«Тільки родина — як вічна зернина на невмирущому полі життя» — так співав незабутній Назарій Яремчук.

На наших вулицях часто можна бачити оголошення про пропажу домашніх тварин. Хазяї шукають їх і через газети, і за допомогою телебачення, повідомляючи плинним рядком про своє нещастя. Як правило, шукають породистих собак, улюбленців родини, і відповідно оголошення дають від імені родини.

Але чи зустрічалося вам оголошення про пропажу собаки, написане від імені мешканців цілого багатоповерхового будинку?

Завтра в мене день народження — моє найулюбленіше свято! Я з нетерпінням чекав його цілий рік. Зазвичай мої батьки дарували мені щось цікаве: конструк¬тор, книжку з казками і яскравими малюнками, а одного разу подарували... мас¬карадний новорічний костюм. Я на свято Нового року був котом Базиліо! Кумед¬ний я мав вигляд! А як весело було!

Та вже давно я мрію про зовсім інше. Мені дуже хочеться... друга. Ні, товариш у мене є — це Богдан з мого класу. А я мрію про кошеня або цуцика. Але мама з татом щоразу мені казали: "Ти ще малий. Це ж скільки клопоту — і погодува¬ти, і погуляти з ним, і прибрати". Я понуро зітхав... А, може, наступного разу?..