foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Моя прабабуся Галина Іванівна живе біля Каспійського моря. її місто і назву має відповідну: Каспійськ. Це Росія, республіка Дагестан. Саме там і проводили ми минуле літо. З одного боку — ведичні Кавказькі гори, з іншого — тепле море. Тут все ніби створено для щасливого, радісного життя. Місто з'єднало представників різних гірських народів. Люди дружні, доброзичливі, приязні. А ще в місті дивовижна природа. Влітку у спекотні дні на вулицях розлито аромат розкішних сосен, платанів. Платани займають цілі вулиці. А ще в спеку стоїть невгамовне цвіркання співучих цикад. Собак на вулицях міста не зустрінеш, а ось коти майже на кожному кроці. Проте на морському березі мешкає декілька собак, які привертають увагу всіх, хто приходить на пляж.

Прочитати весь твір…

Війна! Якою б вона не була, – це найбільше зло на землі.
Від пнереможного травневого салюту минуло вже чимало часу, та в нашій пам’яті живуть і житимуть подвиги героїв, звершені у дні війни. Вони оспівані в багатьох творах митців нашої країни.
Видатний український поет Микола Бажан пише про них у поемі «Нічні роздуми старого шахтаря», що під час війни став солдатом-сапером, звільнив свій край та пів-Європи від фашизму і повернувся в рідний Донбас. Хоч повоєнна земля була, як рана, скрізь голод і холод, «дроти загорожі», — народ не склав безсило рук, бо розумів: це тимчасово.
Кожен завдячує нині «полеглим і посивілим солдатам» за право мирно, щасливо жити в рідному краї. Багато, надто багато не повернулось з фронтових доріг.

Прочитати весь твір…

Я живу майже в центрі міста. Правда, це не центр, яким його вважає більшість жителів, але дійсно географічний центр — так каже мій тато. І в цьому самому географічному центрі розташований наш невеликий будиночок із садом, таким само старим, як будинок. Усе в саду, як належить: дві яблуні, два вишневих дерева, одна груша, дві сливи і... одна величезна стара береза. Я не пам'ятаю жодного року, щоб хто-небудь із дорослих не заводив би розмови про те, що час її спиляти, зрубати тощо.

Подробнее...

Січень цього року видався відносно теплим, вологим, безсніжним. Різдво ми зустрічали з дощем. Та й Святки не обіцяли змін у погоді. Правда, одного разу вночі випав легкий сніг, ртутний стовпчик термометра опустився до мінус чотирьох. Ми вже зраділи: нарешті зима! "Час і лижі готувати", — як завжди невчасно радів тато. Вдень за кілька годин усе змінилося: земля знову оголилася, почав мрячити дрібний набридливий дощ. Добре хоч вітру не було. А потім дощ полив з такою силою, що ми два дні не виходили з дому.

І ось напередодні Хрещення дощ ніби взяв перепочинок. Ми скористалися благодатною погодою і поїхали за традицією в одне з найзаповідніших місць Харкова — у Саржин Яр. Там навіть у негоду красиво. Я люблю місце, де від мінерального джерела тече гомінкий струмок. Його береги одягнуті в каміння. Дно чисте, вода прозора.

Прочитати весь твір…

Copyright © 2018 Сочинения, рефераты, твори, русский язык, українська мова, литература Rights Reserved.