Народ, що не знає своєї історії,
є народ сліпців.
О.Довженко
Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». У XVII столітті, коли європейські митці та науковці почали активно вивчати історичну спадщину своїх народів задля доведення самобутності й оригінальності культури кожного з них, ці слова стали символічними. Сьогодні, у столітті XXI, вони надзвичайно актуальні для українців, бо, напевно, небагато у світі націй, які так погано знають свою історію.
Ця проблема виникла не на сучасному етапі. Відтоді, як Україна опинилася під владою Польщі, Литви, Угорщини, Росії, її історія почала замовчуватися, а очевидні факти ідеологічно перекручувалися. Такі процеси тривали багато століть, і лише нині, у незалежній країні, стало очевидним, що незнання національної історії – справжня трагедія українського народу, який досі не визначив свого місця серед інших народів світу, не усвідомив своєї значущості.
Єдиний скарб у тебе – рідна мова.
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
П. Куліш
Ми звикли називати себе й суспільство, до якого належимо, українською нацією. Ми пишаємося національною історією, творимо національну культуру, розвиваємо національну економіку… А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація»? Учені досі не змогли дати йому точне визначення, однак стверджують, що нація – це певний колектив людей, які мають спільне походження, спільну культуру і, найголовніше, спільну мову.
Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові.
Історія кожного народу починається з того моменту, коли виникає його неповторна мова – формуються звуки, яких немає в інших мовах, створюються слова, що не перекладаються, оригінально вибудовуються речення. Людська спільнота лише тоді може називатися народом, коли І в неї з’являється самобутній засіб спілкування – національна мова. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді цим не вичерпується її значення. У мові нація закодовує всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність. От як про це висловився Олександр Олесь: «Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще.
На зорі свого життя людина постає перед питанням: який шлях обрати? Бог дає кожній людині право вибору, а вона вже має визначитися, що їй потрібно в цьому житті, ким вона хоче бути, як вона планує себе реалізувати. Іноді людина з самого дитинства знає, чого вона прагне. Та й дорослі, правду кажучи, частенько полюбляють запитувати у дітлахів про те, ким ті хочуть стати в майбутньому, і щиро посміхаються, почувши наївні побажання щодо професії видатної акторки, талановитого співака чи космонавта. Звісно, все це лишається у безхмарному дитинстві, спогади з якого протягом усього життя тішитимуть, зігріватимуть душу людини. Але буває й так, що хтось увесь час шукає себе і ніяк не може знайти...
Ще видатний англійський письменник Оскар Уайльд говорив: "Ціль людського життя — самовираження. Проявити свою сутність у всій повноті — ось для чого ми живемо". Справді, людина має використати всі свої можливості, якомога краще показати себе.
Наш двір оточують будинки ще довоєнних років. Двір великий, у ньому багато старих дерев, що піднімаються над дахами чотирьох- і п'ятиповерхових будинків. Недавно засохлу тополю, що, як кажуть старожили, була посаджена одразу після війни, спиляли. Одне з дерев посередині двору саме звалилося. Мешканці вирішили упорядкувати свій двір: посадити молоді деревця, розбити квітники біля під'їздів. У вихідні упорядкуванням двору займалися і старі й малі.
Мова – то форма, яка, наче глечик воду, утримує менталітет народу. І якщо розбити глечик, то вода не зникне, а просто розтечеться, випарується, піде у землю. І люди без мови не зникнуть. Вони просто стануть інакше дивитись на ті самі речі. Вони стануть інші.
Але коли я чую заклики захистити нашу мову від конкурентів, я згадую старезний анекдот про чоловіка, який їхав відпочивати у Сочі, але сів до магаданського поїзда. Звісно, він може скільки завгодно вимахувати темними окулярами від сонця й розповідати іншим пасажирам про красунь у бікіні та корисні фрукти. Але поїзд кінець кінцем приїде на станцію призначення. І тоді бідоласі лишиться тільки стояти по коліна у снігу й милуватися північним сяйвом.
Усна народна творчість — це найдавніший різновид словесної творчості людини. Виникла вона ще багато століть тому, коли писемності не було і люди не знали, що таке літери. Як же виникали такі твори? Одна людина складе, скажімо, казку, перекаже її іншим, а ті ще комусь, і так твір передається від людини до людини, з однієї місцевості в іншу. Передаючи з уст вуста казку, пісню, прислів’я, приказку чи загадку, люди могли змінювати її, додавати щось своє. Таким чином, один і той же твір у різних областях міг мати деякі відмінності. Якщо літературний твір пише якась одна людина, або декілька людей, то народна пісня чи приказка з’являється у результаті спілкування багатьох людей, і вже неможливо встановити, хто її вигадав першим.
Дощ - частина безперервного руху води в природі. Хмари накопичують у собі вологу й час від часу проливаються дощем на поверхню землі
У природі існують різні види дощів:
Звичайний. Просто дощ без яких-небудь ярко-вираженних ознак. Середня потужність, середня тривалість. Як правило, випадає в теплий період. Зливовий Відрізняється раптовістю й особливою потужністю. За короткий період на землю виливається величезна кількість води. Злива часто супроводжується громом і блискавкою. Звичайно виникає наприкінці весни й улітку. Затяжний осінній Такий дощ - ознака осіни. Він характеризується винятковою тривалістю - від декількох годин до декількох днів, неквапливістю, зниженою температурою.
Говорять: «Краса врятує світ!» Я б додав: «Краса і доброта врятують світ!» Етимологія слова «добрий» мінялася. Були часи, коли слов'яни цим словом оцінювали зовнішність і красу людини. Тому краса і доброта — це слова дуже близькі: добра людина завжди красива.
Добрі справи людей високо оцінювалися за всіх часів. Коли ми говоримо про добрі справи, згадується діяльність тих безсрібників, що їхали за тридев'ять земель рятувати людей від хвороб, учити дітей, допомагати жертвам катастроф і т.п.
Науковці, відтворюючи історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців… І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир; у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави ві« встановив пріоритет загальнослов’янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало православ’я — і вже візантійські ієрархи борються проти «бісівських танців». Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ’ям не лише в питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища. Руїна: «латинщики» й «схизматики» завзято рубають одні одних, уніатів та іудеїв.