На думку китайських дослідників, історію народу можна вивчати за змістом як народних, так і авторських пісень.

З цією думкою не можна не погодитись, оскільки українська пісня, що своїм корінням сягає в сиву давнину, — це геніальна поетична біографія нашого народу.

У всі часи людського буття пісня в Україні була органічною часткою людського життя, невичерпним джерелом наснаги, довершеним творінням генія народу, дивом з див світу.

Життя кожної людини починається з пісні, що лине з материнських вуст. Ніжні, задушевні мамині пісні супроводжують увесь людський рід.

Я часто чув вислови: «Не посором свого імені», «Гідно збережи своє ім'я», «Щоб і пляма на твоє ім'я не впала». Чув, та ніколи не звертав уваги на глибину їхнього змісту. Але ось одного разу почув сказане на адресу знайомого: «Він дорожить сімейним іменем», і мені відкрилася споконвічна мудрість: найдорожче у людини — ім'я як синонім честі, як твоє духовне єство, твоя святиня.

Скільки людина існує як цивілізована особистість, стільки, мабуть, існує і поняття честі. Це вона, честь, не дозволяла коритися ворогам, вимагала уникати полону, віддаючи перевагу смерті. Це за честь рідної України боролися її сини під час татаро-монгольської навали.

Дедалі частіше я замислююсь над питанням: «Для чого я прийшла у цей світ, у чому сенс мого існування? Що корисного можу зробити людям? Чим прикрасити рідну землю?» Саме так: прикрасити, а не байдуже пройти нею! Але, щоб бути корисним, творити добро й красу, слід, на мою думку, мати щиру і красиву душу, бути високоморальною людиною.

А це, перш за все, — чисті думки, прагнення, вчинки і совість. Це і глибока повага до людей, до рідної землі з її славетною історією. Це і вміння гаряче відгукнутися на чужий біль, прагнення допомогти, захистити будь-кого: чи то пташеня, чи сиву людину, рідну матусю чи незнайомця. Це і захоплення красою природи, і бажання самому створювати прекрасне. І над усім цим височіє сувора вимогливість до себе, до власних вчинків.

Український народ протягом своєї багатовікової історії створив високохудожню літературу, яка посідає гідне місце в світовій культурі. Українська література має велике суспільно-політичне, пізнавальне і виховне значення, бо в ній показано історію народу, його боротьбу проти соціального і національного гніту, боротьбу за волю та щасливе життя. У літературі правдиво відображена соціальна дійсність: різні етапи життя народу, його надії і прагнення.

Художня література — вид мистецтва, що є одним із наймогутніших засобів пізнання людини, інструментом впливу надійність. Саме література розвиває свідомість людини, її почуття, волю, психіку, формує людський характер — отже, створює особистість.

Що таке Біблія? Це найвидатніша книга в історії людства, яка увібрала народну мудрість, втілила моральні основи людського життя. Ця книга не просто явище культури, вона — основа духовного буття світу, саме в Біблії — книзі усіх книг — можемо знайти шляхи вирішення таких проблем: життя і смерть, доля і душа людини, добро і зло... Хоча вона складається з багатьох книг, різних за жанрами, створених у різні часи різними людьми, але за суттю своєю Біблія є єдиною книгою, великою, вічною супутницею життя багатьох людей усього світу більше 2-х тисяч років. Вона вчить нас, як жити, що можна робити, а чого ні; якими треба бути, а що є негативним у наших характерах. Саме Біблія надихала письменників усіх часів і народів, бо багато століть вони використовували її теми, ідеї, образи, сюжети у своїх творах.

Є такий стан людської душі, коли хочеться жити і жити, злетіти в небо, сміятися і співати, дарувати свою радість усім, хто поруч. Таке почуття називають щастям. Але, мабуть, ніхто не може дати точного визначення цього поняття, як ніхто досі не визначив точно, що таке кохання.

Люди прагнуть бути щасливими і споконвіку намагаються зрозуміти, як цього досягти. Справа в тому, що щастя для кожного різне, в залежності від особистості людини, від її духовної сутності, світогляду тощо. А це, у свою чергу, залежить від виховання, оточення, умов життя і ще від багатьох чинників.

Як Нещодавно я почув вислів А. П. Чехова, за яким окреслюються головні ознаки вихованих людей: вони поважають людську особистість, завжди м'які, ввічливі, поступливі; не брешуть навіть у дрібницях; вони не метушливі; якщо мають у собі талант, то поважають його. Але не цей перелік позитивних рис привернув мою увагу. Мене вразили подальші рядки: «Тут потрібна безперервна денна й нічна праця, вічне читання, штудіювання, воля... Тут є цінною кожна година».

Це було — як відкриття! Бо скільки днів, місяців, років мої батьки старанно і ласкаво виховували в мені ввічливість, чесність, акуратність: саме те, про що йдеться у чеховському вислові. Мабуть, без їхньої «школи» мені б зараз було дуже скрутно жити у нашому світі, сповненому змін і суперечливостей. Нас вчили казки, вчили вихователі, вчили батьки.

Сьогодні слово «духовність» згадують дуже часто, але, мабуть, не всі розуміють, його значення. Одні вважають, що духовність — це розумність. Інші — що це щось церковне.

Усе в людині від душі. Вихованої душі. І кохання, і біль, і страждання. Це вміння співчувати, бачити. Маленький Принц Сент-Екзюпері вмів бачити серцем. Бачити найголовніше, любити й прощати.

Ми живемо у світі майже сліпими. Ми перестали слухати вірші та музику, вдивлятися в гарні картини, милуватися краєвидами... Очі митця вміють побачити найголовніше. Побачити й показати іншим. У Достоєвського князь Мишкін каже: «Невже можна бачити дерево і не бути щасливим?..». Гортаючи в альбомах сторінки, милуєшся творами Моне, Сислея, Ван Гоґа.

Пройде зовсім небагато часу — і всі ми, сьогоднішні старшокласники, закінчивши школу, увійдемо у дорослий світ. І кожен із нас мріє зайняти в ньому лише своє місце, де б він міг найбільше реалізувати свої знання, сили й талант. А для цього, я думаю, неодмінно треба уважно придивитися до себе, зрозуміти себе, створити себе. Звісно, що зробити це — значить зробити дуже багато у своєму житті, бо це ж дуже важко: працювати над собою, усвідомивши себе як особистість, дати собі звіт у тому, який твій внутрішній зміст.

Знаю по собі, що дуже важко. Але необхідно. Кожний день складається з малих і великих вчинків, які здебільшого ми робимо підсвідомо, не дуже замислюючись над питаннями: а для чого? В ім'я чого твої вчинки звершуються — для егоїстичного служіння самому собі, своїм примхам, чи на допомогу людям, принесення користі суспільству?

Певне, кожний із нас не раз замислювався про сутність справжньої інтелігентності, намагався подумки з'ясувати, чи відповідають риси його власної особистості, його вчинки уявному зразкові. І кожний зіткався з тим, що однозначно відповісти на питання «Яким є сучасний інтелігент?»не завжди легко. Чи збігаються поняття «освіченість» та «інтелігентність»? Чи можна виховати у собі інтелігентну людину, чи треба нею народитися? Саме на ці питання спробую відповісти.

Слово «інтелігент» з'явилося порівняно недавно — у першій половині дев'ятнадцятого століття. Молодість цього поняття пояснюється тим, що поділ праці на розумову та фізичну виник лише під час науково-технічної революції, народивши новий соціальний прошарок — інтелігенцію, тобто людей, що заробляють на життя своїм розумом.