Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.
Минулися часи нищення української культури та її духовності — віри, відходять у небуття комуністичні ідеологи, що всю націю хотіли зробити атеїстами, зникли в небуття палкі прихильники хутірської культури, а відтак і обмеженого мислення. Нині ми впевненим кроком простуємо до цивілізованого європейського світу, більш відкритим поглядом дивимося довкола й помічаємо, що всі ми найперше — люди, і оточують нас теж люди, які інколи розмовляють не твоєю мовою, сповідують не твою релігію, але з повагою ставляться до тебе й не перешкоджають тобі розмовляти рідною мовою, сповідувати свою релігію. Це є ознака цивілізованого світу. Але ці ознаки мають бути і в рідній хаті (в Україні).
На наших вулицях часто можна бачити оголошення про пропажу домашніх тварин. Хазяї шукають їх і через газети, і за допомогою телебачення, повідомляючи плинним рядком про своє нещастя. Як правило, шукають породистих собак, улюбленців родини, і відповідно оголошення дають від імені родини.
Але чи зустрічалося вам оголошення про пропажу собаки, написане від імені мешканців цілого багатоповерхового будинку?
Є в мене улюблена іграшка. Це тигреня. Його подарувала мені моя подруга на день народження. Тигреня це незвичайне — воно біле! Усе інше, як у справжнього тигреняти, лише шкурка — біла. Носик рожевий із чорними цятками, вуса також білі, а оченята чорні і якісь наче трохи сумні. Мордочка в тигреняти поцяткована чорними плямочками. Вушка зовні чорні, а зсередини — біленькі, настовбурчені — мабуть, тигреня до чогось прислухається. Уся шкурка посмугована чорними смужками — справжній тигр, тільки уссурійський (це так моя мама сказала).
Я часто аналізую вчинки моїх однолітків. їхні дії нерідко ображають. Наприклад, пригадую недавній випадок, коли мій однокласник кинув петарду, яку під¬палив, під ноги дівчини. Це був у нього такий жарт. Альона дивом не постраждала — вона встигла відскочити на безпечну відстань і почула регіт. Здавалося, хлопці мали б осудити хулігана, а виходить, вони його підтримали. І тільки ви¬падковий перехожий зробив хлопцю зауваження, попередивши, що не варто гра¬ти петардами і що ігри з петардами закінчуються майже завжди травмами, іноді страшними. Це я навів приклад поганого вчинку. А є серед моїх однолітків хлопчики та дівчатка, які роблять добро, люблять прекрасне і не соромляться показа¬ти, на що вони здатні.
Улітку, коли настають шкільні канікули, я завжди кудись їду: чи в село до родичів, чи з батьками на море, одного разу їздив до Москви на цілих три тижні. Завжди повертаюся в чудовому настрої, завжди вражень і спогадів так багато, що я півроку ділюся ними з друзями.
Але в мене є мрія: я часто бачу уві сні, що я в Італії. Навіть не в Італії, а у Венеції. Я подивився кілька фільмів, де показували це місто на воді, де вулицями (які ж вони вулиці?) не ходять або їздять у звичайному транспорті, а плавають у спеціальних човнах — гондолах.
Завтра в мене день народження — моє найулюбленіше свято! Я з нетерпінням чекав його цілий рік. Зазвичай мої батьки дарували мені щось цікаве: конструк¬тор, книжку з казками і яскравими малюнками, а одного разу подарували... мас¬карадний новорічний костюм. Я на свято Нового року був котом Базиліо! Кумед¬ний я мав вигляд! А як весело було!
Та вже давно я мрію про зовсім інше. Мені дуже хочеться... друга. Ні, товариш у мене є — це Богдан з мого класу. А я мрію про кошеня або цуцика. Але мама з татом щоразу мені казали: "Ти ще малий. Це ж скільки клопоту — і погодува¬ти, і погуляти з ним, і прибрати". Я понуро зітхав... А, може, наступного разу?..
Улітку мене часто будив дріб дятла. Я вставав, підходив до вікна і прислухався, звідкіля доноситься переривчастий дріб. Побачити дятла було не так-то просто. Біля нашого будинку багато різних дерев. Тут і тополі, і клени, а просто напроти вікна моєї кімнати — стара береза. Вона досить висока, з товстим стовбуром. Дятел міг бути і на березі, а міг — і на сусіднім дереві. Дятли в наших краях не дивина. Особливо багато великих строкатих дятлів. У них міцний дзьоб, твердий хвіст, червонуваті груди.
Кожен, хто народжується, претендує на щасливу долю. Але чому одні її мають, а інших вона вперто обминає? Що таке щастя? Як його знайти? «Більшість людей щасливі настільки, наскільки вони вирішили бути щасливими» (А. Лінкольн). Поглядів на це багато, та врешті кожен це з'ясовує сам для себе.
Кажуть: «Щасливими не народжуються, ними стають». І вирішальну роль у цьому відіграє сім'я. Народна мудрість стверджує: «З родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі», «Де в сім'ї лад, там без вад», «В сім'ї наймолодше — найсолодше», «Сім'я без Бога — убога», «Сім'я — не церква, а люди — не ангели, усяко буває».