Улюблене місце відпочинку в Харкові нашої родини — затишний сквер поряд із Пролетарським майданом. Поруч тече річка Лопань. Для жителів сухопутного міста ця річка особливо приваблива. Нам дуже подобався підвісний місток, який починався біля виходу зі скверу і єднав центр Харкова зі старовинними кварталами ще дореволюційної забудови. Ми полюбляли стояти в центрі цього містка, і коли повз нас проходили люди, місток розгойдувався і підкидував нас, і створювалося враження, ніби ми на теплоході: знизу вода, а в ній — темні силуети плотвичок, окуньків. Але деякий час ми не приходили сюди — всією родиною відпочивали на морі. А коли наприкінці серпня повернулися до Харкова, то не впізнали ані улюбленого скверу, ані заповідного містка.

Дотепер мені здавалося: що ж отут важкого? Якщо друг тобі — друг, то це прекрасно, є з ким поділитися, а це так полегшує життя! І радості, і турботи — навпіл. Але одного разу стався випадок, який змусив мене задуматися: чи так вже легко бути гарним другом?

Одного разу мій друг Вітька сказав мені, що поділиться зі мною «страшною» таємницею. Я пообіцяв йому, що збережу його таємницю від усіх.

Вона висока, струнка, із гладенько причесаним волоссям, у строгому темному костюмі й туфлях на високих каблуках. У неї тихий голос. Вона рідко посміхається. Але вже якщо посміхається, то по-справжньому, щиро, від цієї посмішки теплішає на душі. І вона любить нас.

Вона — це наша Ірина Олександрівна, а ми — це її клас, «її» діти.Учителька справляє враження бізнес-леді, але вона не любить командувати і розпоряджатися.

Науковці, відтворюючи історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців… І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир; у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави ві« встановив пріоритет загальнослов’янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало православ’я — і вже візантійські ієрархи борються проти «бісівських танців». Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ’ям не лише в питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища.