Посвячення бувають різні: у лікарі, курсанти, студенти. А ось у нашій школі відбулося посвячення першокласників у школярі.

Ця ідея виникла у старшокласників минулого навчального року. Прийшовши першого вересня на свій останній перший дзвоник, майбутні випускники урочисто передали свої права господарів школи малечі, якій крокувати сходинками знань до вершин пізнання нового ще не один рік.

Старшокласники вручили молодшим товаришам виготовлені власноручно медалі — символи шкільної доблесті, символічний ключ від школи, коровай на рушнику.

Вона висока, струнка, із гладенько причесаним волоссям, у строгому темному костюмі й туфлях на високих каблуках. У неї тихий голос. Вона рідко посміхається. Але вже якщо посміхається, то по-справжньому, щиро, від цієї посмішки теплішає на душі. І вона любить нас.

Вона — це наша Ірина Олександрівна, а ми — це її клас, «її» діти.Учителька справляє враження бізнес-леді, але вона не любить командувати і розпоряджатися.

Нещодавно між учнями п'ятих класів нашої школи відбувся конкурс на краще знання звичаїв українського народу.

У конкурсі брали участь три команди. Гострою та непередбаченою виявилася боротьба за лідерство. Щоб відповісти на запитання, треба було бути обізнаним з історією рідного краю, зі звичаями, віруваннями, творчістю нашого народу. Запитання були складними, а учні виявилися підготовленими, тому давали правильні, обгрунтовані відповіді. Результат гри — однакова кількість балів і справедлива перемога всіх учнівських команд.

Гра була дуже цікавою і корисною не тільки для її учасників. Адже вболівальники, уважно спостерігаючи за грою, з цікавістю сприймали нову інформацію. Усі отримали задоволення від гри, що свідчить про небайдуже ставлення до глибинних історичних традицій українського народу.

Науковці, відтворюючи історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців… І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир; у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави ві« встановив пріоритет загальнослов’янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало православ’я — і вже візантійські ієрархи борються проти «бісівських танців». Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ’ям не лише в питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища.