Духовний світ людини. Він глибокий, багатогранний, не пізнаний до кінця. Чим він багатший, тим цікавіша людина, тим змістовніше й прекрасніше її життя.
На сторожі нашої духовності, нашої душевної чистоти стоять вічні обереги, про які народ говорить, це загальнолюдські цінності. Мами на колискова, молитва до Бога, батьківське благословення, родинне вогнище — такий далеко не повний перелік тих скарбів, які очищають і ошляхетнюють нашу душу, оберігають її від скверни й прагматизму, користолюбства, зрадливості…
«Тільки родина — як вічна зернина на невмирущому полі життя» — так співав незабутній Назарій Яремчук.
Улітку мене часто будив дріб дятла. Я вставав, підходив до вікна і прислухався, звідкіля доноситься переривчастий дріб. Побачити дятла було не так-то просто. Біля нашого будинку багато різних дерев. Тут і тополі, і клени, а просто напроти вікна моєї кімнати — стара береза. Вона досить висока, з товстим стовбуром. Дятел міг бути і на березі, а міг — і на сусіднім дереві. Дятли в наших краях не дивина. Особливо багато великих строкатих дятлів. У них міцний дзьоб, твердий хвіст, червонуваті груди.
Мій улюблений куточок природи знаходиться просто перед нашим будинком. Це палісадник — невеликий обгороджений садок. Розбив його один з мешканців нашого будинку, Віктор Іванович. Щодня його можна було бачити в цьому палісаднику. Він доглядав за вишневими деревами, які щедро плодоносили, яблунями, абрикосовими деревами. Є в палісаднику і ягідні кущі. Тут ростуть і звичайні дерева: липа і горобина.
На проспекті Героїв Сталінграда моя родина живе з 1967 року. Раніше він називався вулицею Байрона. Може, комусь хочеться жити на широкій гучній магістралі з потоком машин у десять рядів. А комусь до душі затишні котеджі на тихих тінистих вуличках старого центра. Одному подавай «висотку», а інший мріє про грядку з укропом і петунією під вікном. У кожної вулиці, як і в людини, своє обличчя, свої проблеми, свій подих.
Інтелігентна людина... інтелігенція... Такі складні поняття. Що дає право вважати ту або іншу людину інтелігентом? Чим визначається інтелігентність?
Коректною поведінкою? Але ми знаємо, що є люди, про яких колеги по роботі говорять як про тактовних, делікатних, а ті, хто зіштовхується з ними вдома, у побуті, не вірять вухам своїм.
Я не дуже добре знаю свій родовід. Справа в тім, що моя мама — сирота, виховувалася в дитячому будинку, в інтернаті. І батьків своїх вона ніколи не бачила і нічого про них не знає. Зате в мого батька, крім його мами і тата, є ще два брати, дві сестри, три племінники і п'ять племінниць. Ну і я — єдина й улюблена дочка. От такий у мене «однобічний» родовід... Дідусь розповідає про наших предків неохоче. А от бабуся любить згадувати минуле. Від неї я і довідалася багато чого про свою родину.
Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут все своє життя. Отут живуть люди, яких я люблю. Отут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю, погану або гарну, злиденну або багату. Нехай не зовсім гладко в неї ідуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.
Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся.
Теплої весни, наприкінці березня, з'являються перші весняні квіти — золоті кружальця мати-й-мачухи. Росте ця чудова рослина на схилах рік, глинищах, бо любить глинисту землю.
Квітки мати-й-мачухи радісно всміхаються весняному сонцю золотисто-жовтими голівками. А тільки-но зійдуть перші зірки на небі, голівки закриваються, засинають. Листочки з одного боку вкриті сірим пушком. А з другого боку — темно-зелені, гладенькі. Вони проростають після того, як одцвітуть квіточки, щоб не заступити їм сонця. Тому й назву отримали — «мати». А зворотнім боком пригорни до себе листочок — холод пройме. Це — мачуха.
Це чудова цілюща рослина, з якою в народі пов'язано багато легенд і повір'їв.
У дитинстві я мріяла мати домашню тварину, але батьки щоразу заперечували. І щасливим днем мого життя став той, коли я нарешті умовила їх узяти маленьку пухнату істоту. Цей день, напевно, я не забуду ніколи! Як я готувалася, як чекала прибуття в будинок нового члена родини! А коли побачила це створіння, то була в захваті: на мене дивилося щось мохнате з жовтими, великими, як блюдця, очима. З того дня в мене оселилася кішечка. Згодом вона перетворилася на красиву дорослу кішку, стала мамою, бабусею.
Початок осені завжди чарівний. Повітря стає прозорим, а все навкруги виграє яскравими кольорами.
Невеличкий ліс теж золотиться, багряніє, палає і з кожним ранком заливається все блискучішим вогнем. А після дощику з кущів вилазять гриби. Кумедні, товсті. На старих пеньках туляться один до одного тонконогі опеньки. Розсипалися по галявинах червоноголові підосичники, зеленуваті й рожеві сироїжки, запашні рижики. Особливо поважними здаються серед них товсті гриби під червоною шапкою з білими крапочками — мухомори. Намистинками розсипалися по кущах різнокольорові ягідки. Барви лісу доповнює і волохатий зеленувато-сірий мох на деревах. Пахне грибами, чебрецем, дощем і ще чимось дивним, приємним.
Пишається проти сонця ліс, пломенять осінні вогневі барви. А разом з лісом пишається й осінь тим, що створила таку красу.